Мої публікації

Вчительство Лосинівського району в період нацистської окупації 

                                                  (1941-1943 рр.)

Велика Вітчизняна війна в уяві багатьох – це великі битви і бої місцевого значення, героїзм на фронті й у тилу ворога, напруження сил, перемоги і поразки, втрати. Ми пам’ятаємо імена полководців, складаємо списки ветеранів і загиблих на війні, зводимо пам’ятники і обеліски.  А як щодо мільйонів тих, хто залишилися на окупованій ворогом території?

          Хто жив в конкретному місті чи селі і сповна випив гірку чашу принижень, страху, безнадії? Про них не розповідали підручники історії.  Лише в останні десятиріччя, використовуючи архівні матеріали та усні свідчення, ми поступово відкриваємо для себе справжнє обличчя окупації. Чимало питань тут і досі залишаються маловідомими, зокрема, освітні процеси  у 1941-1943 роках.

Питанню участі вчителів у бойових діях, Русі опору присвячено чимало публікацій в пресі, наукових досліджень. Але в умовах нацистської окупації життя шкіл не було зупинено, і її працівникам довелося пристосовуватися до встановленого «нового порядку».  Вчителів продовжували займалися звичною для себе роботою. Вони усвідомлювали свою місію необхідності навчання й виховання молодого покоління навіть за таких обставин. Для них це не було виявом співпраці з окупантами, а природним прагненням вижити у тих скрутних умовах.  В Лосинівському районі таких було трохи більше ста осіб. Надзвичайно цікавим аспектом роботи став збір матеріалів про них.

Як дорогоцінні реліквії зберігає жителька селища Лосинівка Петрик Лідія Артемівна численні документи, фото, що стосуються її батька, Штиволоки Артема Андроновича, який в роки окупації був завідуючим Данинської народної початкової школи. Він  народився  1901 року в селі Данине у сім’ї козака. Навчався в Ніжині. Потім все життя пропрацював в Данинській школі вчителем початкових класів та математики. Педагогічний стаж – до 40 років. 45 років віддала школі його дружина Олена Федорівна. «Батька пам’ятаю як людину добру, уважну. Любив порядок, свою роботу, дітей». Після звільнення села у вересні 1943 Артема Андроновича було мобілізовано до лав Червоної Армії. В бойовій характеристиці записано: «В боевой  обстановке  показал  себя  исклюсительно смелым, мужественным, отважным и умелым, неоднократно пренебрегал смертью, выполняя поставленные задачи». Сержанту Штиволоці дійсно довелося не раз ризикувати своїм життям, коли виносив з поля бою поранених бійців, надавав їм першу медичну допомогу, тому що служив він у медсанчастині. Штиволока А. А. був нагороджений медалями «За бойові заслуги» та за звільнення Праги. Лідія Артемівна згадує: «Повернувся  батько з війни у 1945 році влітку. Пам’ятаю, я пасла гусей за селом, коли мені сказали, що він уже вдома. Покинула гусей і побігла до хати. Досьогодні пам’ятаю, як батько з радості підняв мене і закружляв над головою».

Про Костюченка Івана Павловича  розповіла його племінниця Савенко Людмила Миколаївна, жителька селища Лосинівка. Він народився 28 травня 1912 року в Лосинівці. До війни працював вчителем Лосинівської середньої школи і навчався заочно в Ніжинському педагогічному інституті. Потім був призваний до лав Червоної Армії. Там і застала його війна. Служив у 5-й армії під командуванням генерала Соколова. Був командиром протитанкової гармати. В 1941 році потрапив в оточення. Перебував  у таборі військовополонених під Уманню. Івану Павловичу вдалося пощастило втекти з полону,  і він повернувся в рідне село. Працював вчителем Лосинівській початковій школі №1. Входив до складу підпільної організації, яку очолила вчителька школи Феня Михайлівна Мотильова. Восени 1943 року, після визволення Лосинівки, його знову призвали в діючу армію. Воював, дійшов до Берліна. Костюченко І. П. нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. По закінченню війни все життя працював вчителем в Коропському районі.

Вчителем від Бога називають старожили села Леонідівка Русмана Семена Григоровича.  Народився він в 1889 році у Ніжині в родині архітектора. Закінчив Ніжинське чотирикласне училище, потім гімназію. В 1909 році приїхав у Леонідівку. Приміщення для школи не було. Орендували кімнату в приватному будинку. Його дружина Анна Макарівна Дуденкіна також була родом з Ніжина. З розповіді жительки села Турчин Валентини Миколаївни: «Молодій сім’ї було дуже важко жити в селі. Проте навчилася жінка і хліб пекти, і поратися по господарству. Але їй хотілося повернутися до Ніжина. Тому й почали Русмани будувати в Ніжині власне житло, щоб згодом туди перебратися».  Всі плани зруйнувала війна. З початком окупації поїхав Семен Григорович у Ніжин. Сусід його попередив: не ходи до своєї хати, краще тобі не бачити нічого. І дійсно, Русман став свідком того, як поліцай розбирав його будинок.

Так Русмани залишилися жити в Леонідівці. Коли почалася війна, Семен Григорович став завідуючим школою. Він заховав книжки, які влада вважала «шкідливими». Тому бібліотека цієї школи не була знищена. Одного разу йому довелося навіть переховуватися від поліції.

Семен Григорович був вчителем та директором школи в Леонідівці майже 50 років. Дуже любив дітей, а діти відповідали йому взаємністю. Всі відмічали його інтелігентність, освіченість. Щовечора в будинку Русманів збиралися люди. Він читав їм газети, журнали, листи. В 1953 році  Семена  Григоровича було нагороджено ордена Леніна. Односельці згадують, як, вже будучи тяжко хворим, Семен Григорович просив  провести його вулицею до краю села, яке він полюбив всією душею. Помер у 1964 р. Його справу продовжила донька Антоніна Семенівна та її чоловік Турчин Пилип Іванович.

Багато освітян України, які опинилися на тимчасово окупованій території, взяли участь у Русі опору. Серед них були вчителі та учні Лосинівської середньої школи. Підпільна організація в Лосинівці виникла не за вказівкою партійних органів, а через велике бажання молоді боротися з ворогом. Початок діяльності припадає на січень 1942 року. Організатором підпілля стала вчителька місцевої школи Феня Михайлівна Мотильова. Народилася вона у селі Жоравка  Яготинського району Київської області в сім’ї колгоспників. Дівоче прізвище – Костюк. Цікавим є той факт, що у різних публікаціях ім’я Мотильової звучить по-різному. В акті розкопки могили батюківців вона згадується під ім’ям Ксеня Андріївна. Професор П.Пиріг називає її Марфою Мотильовою. Письменник В.Леус, автор серії публікацій про Лосинівське підпілля, називає її Фросиною Мотильовою. А односельці Фені Михайлівни  стверджують, що повне її ім’я – Федора.

Факти свідчать, що Феня з молодих років мала талант організатора, щиро вірила в комуністичні ідеали і виявляла готовність їх захищати. Сестра Марія характеризує її так: «…відчайдушна – парубок у спідниці». В 1930-х роках, після одруження, Феня Мотильова переїздить на Чернігівщину. В Лосинівській школі спочатку працювала піонервожатою. У 1938 році закінчила Прилуцьку педагогічну   школу  і  одержала  атестат   на  звання   учителя   початкової  школи. Всі, хто знав цю жінку, відмічають її принциповість, порядність, чесність. Феню Михайлівну любили діти, поважали колеги, шанували односельці. Тому й не дивно, що саме вона очолила підпільну організацію в Лосинівці, – такі, як Феня Мотильова, завжди ідуть попереду.

Мотильова  входила також до Ніжинської підпільної організації, яку очолював Яків Батюк.  В   Ніжинському   краєзнавчому   музеї   знаходиться     підбірка      документів  «О Нежинской подпольной организации тов. Батюка Якова», де вміщено список членів цієї організації та їх обов’язки. Серед них зазначено й прізвище Мотильової.  Їй відводилася роль зв'язківця між партизанським з’єднанням «За Батьківщину» та підпільною організацією Ніжина. Мотильова була розвідницею далекої розвідки. У серпні 1943 року,  під час виконання бойового завдання, її було заарештовано і у вересні 1943 року, незадовго до звільнення Ніжина,  разом з батюківцями розстріляно. За виявлені мужність та героїзм Феню Михайлівну Мотильову нагороджено медаллю «Партизану Вітчизняної війни» першого ступеня (посмертно).

За свідченням учасниці підпілля Катерини Павлівни Костюченко,  на початку 1943 року «в підпільну роботу були залучені бувші учні Лосинівської школи, комсомольці 9–10 класів Пузін Ганна Петрівна, Зубок Андрій Павлович, Кошарний Микола Степанович, Гавриш Андрій Іванович, Муляренко Олексій Іванович, які діставали зброю, розповсюджували листівки, збирали потрібні відомості про кількість та місцезрозташування поліцаїв та німців, діставали медикаменти, продукти, одяг, викрадали коней для партизанського з’єднання».            

Серед учасників підпілля був Петро Багмут, про нього розповів син Багмут Віталій Петрович, який нині проживає в селищі Лосинівка.  До війни Петро Семенович працював вчителем математики Лосинівської середньої школи.  На фронт не був мобілізований через хворобу. У нього був радіоприймач, перед війною зміг придбати комплект батарейок. Слухав зведення Радінформбюро і, з допомогою підпільників, – учнів та вчителів – поширював у селі. Він першим повідомив односельців про парад у Москві на Красній площі на честь річниці Жовтневої революції та про події на фронтах війни. На думку Івана Костюченка, який також в роки війни долучився до підпільної роботи, це дало можливість «знати нашим людям правду про події на фронтах війни і підтримувати морально наших людей у боротьбі проти німців». Він відводить Багмуту П. С. вагому роль в діяльності Лосинівського підпілля і присвячує йому проникливий вірш «Подвиг». Там, зокрема, є такі рядки:

         Ми будем вічно вдячні Фені,

         Гомон Федорі і Марії, Федори донці,

         За те, що на допитах втерпіли,

         І ми уникли долі краснодонців.

                   Хоч вже пройшло багато літ,

                   А все ще добре пам’ятаю,

                   І перед подвигом твоїм, Петро,

                   Я сиву голову схиляю.

Пам’ять – не абстрактне поняття, не тільки данина минулому. Вона – основа майбутнього, вдячність старшим поколінням за пережитий біль, який перейшов у щастя життя сьогоднішнього. «Обов'язок дослідників — чесно і правдиво відтворити події та факти, показати все переплетіння трагедії і подвигу, смерті і безсмертя, а оцінки нащадки зроблять самі з висоти свого історичного досвіду».     (П. Тронько)

Газета "Ніжинський вісник"